Позакласні заходи

Мотрич Катерина Вакулівна — українська письменниця.

Народилась Катерина 30 листопада 1902 року у Харкові. Вакулівна гарно співала, вона виступала в різних селах із Васильківським хором.

1966 року закынчила школу і того ж року вступає до Київського Державного універ на факультет журналістики, який закінчила 1971 р.

       Одним із найближчих друзів і порадників письменниці був її старший брат Іван, тому саме з ним по закінченню восьми класів Катерина поїхала до Києва. Брат, як ніхто інший, розумів її, адже і сам навчався в одному із столичних вузів. На той час Катерина Вакулівна чомусь вирішила, що вступатиме до радіотехнічного училища, та брат відмовив її. Тоді вона надумала вступати до музичного училища імені Глієра, та виявилось, що туди можна було потрапити лише після десяти класів.

Директором школи був Микола Федорович Сулима, учений мо­вознавець-україніст. У той час йому було коло тридцяти років. Він здорово кричав на учнів і всі його побоювалися. Кричав він і за по­милки в розмовній українській мові. Якось одна дівчина плаксиво поскаржилася: "Хлопці деруться", а він на неї: "На стіну можна дер­тися, а хлопці б'ються".

Після закінчення середньої школи із золотою медаллю майбутня письменниця вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Дуже тяжко доводилось молодій студентці, адже старенькі батьки, які отримували дванадцять карбованців пенсії, не мали змоги допомогти їй. Та, не дивлячись на труднощі, навчалась гарно. По закінченню університету молода журналістка влаштовується на роботу в газету «Молода гвардія» коректором.
Саме в цій редакції вона зустрічає свого майбутнього чоловіка Михайла Мигаля.

Перша книжка письменниці - «Соняхи» - видана в 1978 році. Це були новели. Теплі ліричні розповіді про людей села, їх любов до землі, до рідного краю, про чисте і світле кохання.

Є в письменниці і драматичні новели, які не тільки хвилюють, а й викликають роздуми, змушують читача поглянути на себе очима стороннього. В цьому їх сила й майстерність. В 1989 році з'являється книга «Перед Храмом любові і болю», яка вміщує оповідання та сповідальну повість.

Письменниця також широко використовує в літературній творчості форму молитви («Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України»), всі - 1991 рік.

Зюзіна Іра

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м'яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена!

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!

У «Молитві до мови» письменниця порушує пекучі питання нашої сучасності, зокрема її хвилює становище рідної мови, її трагічна доля в минулому і тепер.

У діаспорі Катерина Перелісна зберегла свій талант письменниці, і продовжувала писати для дітей. Вона переймалась тим, щоб діти української діаспори, відірвані від своєї рідної мови, вчили її та не забували.

Авторка з непідробною щирістю звертається до найбільшої цінності нації, просить простити нерозумним дітям яничарство, воскреснути і забуяти розкішним цвітом. У творі Катерини Мотрич українська мова постає втіленням всіх чеснот людини.

Після закриття школи молода Катерина Глянько займалась письменницькою і педагогічною діяльністю, була редакторкою українських книг.

Письменниця бачить її і Пресвятою Богородицею, і мудрою берегинею народу, і Стражденницею, велико-мученицею, розіп’ятою на хресті мук. Водночас це і вбога прочанка з простягнутою рукою, осквернена і знеславлена своїми дітьми. Всі страждання української мови, - стверджує письменниця, - від її носіїв, які немудро відсторонилися від неї.

           У «Молитві за убієнних голодом» письменниця звертається до Богородиці: «Богородице, Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила?Де ж ви, сили небесні?»

Інтерв`ю Діана і Оксана

Про інший свій твір «Ніч після сходу сонця» письменниця так сказала: «Я намагалася відповісти на всі наші «чому» з духовної точки зору. Адже причина і наслідок - як сіамські близнюки.

Пізніше, вже із сином, вона змушена була емігрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку комуністів - деякий час він провів у радянських тюрмах, врешті також емігрував до Штатів.

Твори Катерини Перелісної навіть покладені на музику, зокрема, Українським хором бандуристів (Hryhory Kytasty of the Ukrainian Bandurist Chorus) та композитором Володимиром Кассарабою.

         У творі «Політ журавлів над не толоченими хмарами» письменниця описує трагедію українського народу - чорнобильське лихо.

Епіграфом-посвятою до цього твору стали слова: «І мертвим, і живим, і ненародженим жителям Чорнобильського Полісся». У першій з новел роману охоплено незначний часовий відрізок буття людини і природи, відтворено перебіг подій трагічної доби 26 квітня 1986 року, коли крізь тисячоліття наздогнало нас трагічне пророцтво Іоанна Богослова: «…І засурмив третій ангел, і велика зоря спала з неба, палаючи як смолоскип.

І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення тій зорі Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона». Дія новели розпочинається «глупої ночі» в хатині Насті-спасительки, якій привидівся лихий сон, схожий на німе кіно: старенька бачить несамовиту річку, «спотворені жахом і криком лиця, а голосів не чути». Страшна ріка залила вулиці, затопила хати, сади, ковтнула ліс, луги, поглинула Припять. А в тій чорній річці - тисячі людей: старі, молоді, немовлята. Нічне пророче видиво жінка намагається відігнати давніми замовляннями; шукає розради у пісні, ревно молиться. Але врешті-решт цілителька усвідомлює, що не в силі зарадити лиху найдорожчих людей, бо над напоєною смертельною отрутою землею розстеляються «все далі й далі чорні полотна, виткані з гіркого полину». Ретроспективна лінія другої новели подає своєрідну матрицю роду Насті Спасительки, за яким здавна ходила слава рятувальників. Рятували від біди і баба Соломія, і мати Настина - Софія, а Настя-Берегиня продовжує їх місію, єднаючи своїм життям минуле, теперішнє і майбутнє. У внутрішньому монолозі Спасителька щиро зізнається, що «цей край для неї безмежно любий, і земля, в якій поховано великий ключ її роду, - свята», тому стан оціпеніння і розпачу оволодіває нею, коли син повідомляє про евакуацію. Він тішить себе надією, що це ненадовго, днів на п’ять. Але героїня твору знає, що люди прощаються з рідною землею назавжди. Дія останньої новели відбувається великодньої суботи. Горе людей, змушених покинути рідні домівки, безмежне, тому письменниця вдається до гіперболи - «річку сліз» виплакала Настя, але стан оціпеніння не минав, жінка затято мовчала», бо визрівало в душі найважливіше життєве рішення - прийняти смерть на рідній землі, поділивши з нею біль, біду і страх. Коли вивозили найрідніших, вона була далеко в лісі, бо не змогла зректися згорьованої землі і пам’яті свого роду… «Не бачила Настя, які заплакані очі в сусідів, як голосила Саня посеред подвір’я, як Микола відв’язав Рябка, вткувся лицем у собачу морду й надривно заридав. Не чула, як пес моторошно вив услід машині”. Письменниця устами своїх героїв мовила гнівне, але справедливе слово про причетних до Чорнобильської катастрофи чиновників, які зухвало чи просто байдуже поставились до будівництва АЕС, не зваживши, що може статися аварія.

В іншому творі Катерини Мотрич «Вавилонська вежа» йдеться про актуальне українське сьогодення. Завдяки чудернацькому переплетінню реалій та алегорій авторка відтворює змізерніння сучасного українського суспільства. Адже за біблійним переказом Вавилонська вежа - символ сум’яття і безладу.

Творчість Катерини Мотрич тісно увійшла в культуру України. Адже вона завжди носить у серці любов до рідної землі і щиро вболіває за її майбутнє.

З нагоди 156-річчя перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій Горі нашій землячці, родом із села Васильків, видатній українській письменниці Катерині Мотрич 22 травня вручено народну Шевченківську премію! - Я вважаю, — сказала Катерина Мотрич, — що біля Шевченка збираються найдорожчі, найкращі, аби засвідчити Богу: український дух не змалів і не виродився. Господь усе це бачить, читає письмена наших душ і там прочитуються домінантні віхи: це любов до свободи, до України, до людей.

Минулого року у видавництві «Криниця» (видавець — народний художник України, лауреат Державної премії ім...

Катерина Мотрич

Минулого року у видавництві «Криниця» (видавець — народний художник України, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Л.Андрієвський) вийшов роман відомої письменниці Катерини Мотрич «Ніч після сходу сонця». Він став визначною подією в українській літературі доби раннього державотворення. Його унікальність і масштабність, насиченість подіями, образами, сюжетними лініями, де майстерно переплелися сувора історична реальність і фантастика, правда століть і захоплюючі гостросюжетні сторінки детективу — вражаючі. Історичний часовий простір, охоплений в романі, — дві тисячі літ.

— Пані Катерино, такої книги, вагомої за обсягом, тематикою, унікальністю зібраного матеріалу, вже давно чекала Україна. Зачекалися її ваші численні шанувальники. І свідченям цьому той факт, що купити книгу сьогодні вже практично неможливо. Вона досить легко пішла в люди. Як з’явилася ідея написання трилогії, що складається із трьох окремих, але об’єднаних в тематичний моноліт книг: «Родове древо: «Пракоріння», «Коріння» і «Крона»?

— Ідея не з’явилася — вона закладена в наші гени. Перша складова її — це Любов. Друга — Віра. Третя — Надія. Обіруч із ними йдуть біль, гнів, жага правди, прагнення зірвати брудну, заяложену, накинути паранджу із святого лику України.

— Роман охоплює велетенський часовий відрізок — від приходу Апостола Андрія Первозванного на нашу землю до початку вже нашого, третього, тисячоліття. Звідки ця назва роману — «Ніч після сходу сонця»? Чим вона продиктована?

— Книга сповідує християнські цінності. Мета моя — дати відповідь, в силу своїх можливостей, на хронічне українське «чому?» з духовної точки зору. Чому народ, якому Господь вручив таку багату й чарівну землю, де «устроми дишло, а виросте вишня», якого наділив стількома талантами, отак страждає із століття в століття?

Тому й назва роману — код відповіді на це «чому?». Схід сонця — це охрещення, ніч — повернення у ту ж саму темряву, з якої ми вийшли. За переказами, переданнями (та й літописці про це багато писали), у Києві після охрещення був великий бунт волхвів, які ворохобили охрещених, повертали їх у язичництво. Отож, за тими переданнями вони Божого року 988-го (рік охрещення) відійшли у чорнобильські ліси і там на тисячу літ прокляли Русь-Україну. Усі трагічні віхи відбувалися неначе з біблійною точністю і за магією певних чисел. Тобто, відразу ж це прокляття наших предків-волхвів і почало збуватися — аж до чорнобильської ночі.

— У вас в романі виведено історію родів. Вони, як по спіралі, із дохристиянських часів піднімаються через століття аж до сьогодні, до «буремних днів» нашої новітньої незалежної історії. Просто вражає подеколи, як вам вдається вести ту чи ту родову лінію, не загубити її в нетрях історичних подій та колізій. Доля часто розводить рідних людей на протилежні береги ріки життя, заплутує їхні дороги. А ви ведете своїх героїв через гріх і покару, неначе змушуєте їх дослухатися до голосу предків. Закінчується роман сороковим роком по проголошенню незалежності. Це 2039 рік. Яка ідея цих родотворень і чому зупинилися саме на цьому році?

— Ідея проста. Я слідувала за сказаним у Святому Письмі, що добре дерево добрий плід родить, а погане — поганий. Хоча в житті буває по-різному. Тут простежується думка, звідки береться в значної частини нашого народу отой код самозречення: від тих поневолювачів, які несли нам не лише горе поневолення, а ще й «дбали» про демографічну ситуацію — густо залишали своїх нащадків на нашій землі. Не від кровозмішення народжуються оті «погані плоди», а від живучого почуття ненависті, яке вони успадкували від своїх предків. І виходить — зовні нібито й українці, а дух — ординський: усе роблять набіги на Україну.

— У вас є надто позитивні герої. Це ті вічні борці за долю України, ота «сіль землі». В багатьох із них вгадуються відомі постаті, але є багато й відразливого в змалюванні героїв. Чи є тут прямі прототипи?

— Ні, немає. Схематично когось схожого можна знайти і в образі Патріарха Василія, і в образі політв’язня Василя та інших героїв. Але це все збірні образи, в них нікого не треба вгадувати

— Уся книга, попри «заселення» її трагічними подіями, негативними героями, болем, дихає, пульсує любов’ю до України. Це відчуваєш з першої до останньої сторінки і заряджаєшся цим почуттям, як живою водою. Присутня там і Щаслива Небесна Україна, недосяжна нам, яка сотворена мріями усіх люблячих її дітей. Яка ідея цього фантастичного ходу?

— Дуже проста: такої України ми всі прагнемо на Землі. Але для «терня в боки» ворота до неї зачинені, от і з’явилася вона в романі… У кожної людини є дві батьківщини: земна і небесна. Господь посилає нас на земну, щоб ми своїми діяннями вибороли й заробили право на Небесну. На жаль, багато людей, хороших у своїй суті, байдужі до першої й не вірять у другу.

— Ми живемо у надто цікавий час — політичних баталій, політичних змагань. У взаємопоборюванні схрестилися мечі багатьох лідерів, історія явила нові імена, нові лиця. Чи цікаво вам писати й відтворювати ось цю сторінку нашої новітньої історії?

— Ні, не цікаво. Мені соромно за ось таку сторінку. Якби можна було перегорнути її, не читаючи, я б зробила це.

— Над чимось працюєте нині?

— Ні над чим! Вслухаюся й вдивляюся в цю зворохоблену несамовиту добу... і водночас чищу авгієві конюшні та пру плуга на своїй ниві. Руйную й ніяк не можу зруйнувати переконання, що українська жінка й український віл — не синоніми. А ще плекаю віру, що десь підростає двоє лошаток, і коли вони виростуть, то одне впряжеться у мій плуг, а друге перетвориться на Пегаса, а я ще матиму силу й бажання осідлати його, і він поносить мене по зеленому весняному розмаї, де так бентежно пахне холодна м’ята, занесе у досвітки, у яких я будитиму сонце, у тихі вечори, де густимуть відроджені хрущі, а вечоріння буде довгим і теплим. …

— Дай Боже, щоб так воно й було!

http://osvita.ua/school/lessons_summary/outschool/56317/